Чомусь більшість весільних салонів забувають про такий необхідний атрибут кожної пані як дамська сумочка... Не справедливо, як на мене, бо куди ж дівчина у найщасливіший день свого життя покладе косметику, мобільний телефон та ще купу всього, що конче необхідно тримати поруч з собою?
З давніх давен дівчата полюбляли ворожити на свого судженого, на своє майбутнє і робилося це перед святами, далі піде мова про ті дівочі ворожіння, що робилися на свято Андрія.
Найпопулярнішою забавою на Андрія з давніх-давен була гра у калиту. Тепер про неї мало знають. Калита — це великий корж з білої муки, посередині з діркою. Її прив’язували на шнурку до балки на стелі. Ще й так, аби до калити міг дотягнутися тільки найвищий парубок — пан Калитинський, який і охороняв калиту. Інші хлопці верхи на коцюбі «під’їжджали» до калити і намагалися вхопити її зубами так, щоб не засміятися і не впасти з «коня». Якщо пан Калитинський добре охороняв калиту, вона весь вечір так і залишалася неторканою. А якщо комусь вдалося все-таки вкусити калиту, то він наступного року мав щасливо одружитися. Всіх інших обмазували сажею.
А ще на Андрія «засівали жменю коноплі» (льон або мак) у найглухішому кутку двору. Потім, зігнувшись так, щоб її спідниця чи фартух торкалися землі, дівчина кілька разів обходила засіяне місце, «волочачи коноплі». Всі ці дії супроводжувалися приказкою: «Андрію, Андрію! Я на тебе льон (коноплю) сію, а запаскою волочу, бо я заміж хочу. Дай же, Боже, знати, з ким весілля грати».
Дуже популярне ворожіння з балабушками — маленькими булочками. Воду на балабушки дівчата носять ротом. А хлопці у цей час смішили їх. Коли балабушки готові, до хати заводили собаку. Чию балабушку собака з’їсть швидше, та дівчина і заміж вийде.
На Андрія також дівчата рахували дрова в оберемку або щаблі плоту. Якщо парне число — заміжжя не за горами. Опівночі зазирали у дзеркало або лягали спати, кладучи на голову пояс. Суджений мав прийти у віщих сновидіннях.
Тож бажаю молодим дівчатам вдачі, тільки обережно поводьтеся з ворожільними ритуалами! Можна і зла наробити!
Верч — весільний обрядовий хліб, різновид колача, лежня. Готували його на Поліссі. Слугував здебільшого для обміну між весільними родинами: молодий привозив В. для тещі, а молода &mdash для свекрухи. Форма його була овальною, як і в лежня, однак прикрасами зверху він оздоблювався рідко.
Дивень — обрядовий хліб, аналогічний за своїм ритуальним призначенням колачеві. Його виробляли найчастіше з плетінки втроє чи вчетверо, а потім її краї з'єднували, щоб утворилося замкнене коло. Д. прикрашали очеретинками чи плодовими гілочками, обплетеними тістом, а зверху чіпляли квітку з жита, калини, квітів (живих або штучних). Цей хліб здебільшого характерний для Півдня, частково — Полтавщини й Слобожанщини. У деяких районах для Д. взагалі не випікали хлібинку, а обмежувалися гілочками, запеченими на спеціальних рогачиках і прикрашеними стрічками, квітами, колоссям, калиною, барвінком. Через Д. молода дивилася на молодого, звідки, очевидно, й походить його назва. Коли печуть Д., загадують, яке буде у молодих майбутнє подружнє життя. Якщо Д. удається, то й життя має бути щасливим. Садячи його у піч, примовляють: Світи, жар, у печі ясно, печись, дивень, красно: гостям — на велике диво, молодим — на щастя, на долю, на свою родину. Печись, дивень, не схились, не пригори, молодім серця та й не зсуши!
Колач — обрядовий хліб. На весіллях, крім короваю, пекли й інше печиво, серед якого К. посідав не останнє місце. Виготовляли його із вчиненого тіста, як правило, плетеним з трьох-чотирьох качалочок. К. були завернуті у великий овал, нерідко з діркою посередині. Робили й маленькі К. розміром з кулак. На півдні Поділля, Буковині, у Карпатах К. виконували функцію короваю, і їх там випікали багато — для обдарування на застіллі, для почесних батьків, для обміну між родами, для даровизни тощо. У тих районах, де випікали коровай, К. мали допоміжні, менш престижні функції: ними обмінювалися роди, маленькими К. запрошували на весілля; великі дарували на перезві. Аналогічні функції на Півдні виконував дивень, на Поліссі — верч, на Полтавщині та Слобожанщині — лежень. На Херсонщині молода крізь дірку в К. дивилася на молодого, коли він приходив забирати її до себе. К. пекли і на хрестини (Поділля, Карпати), на Паску та Різдво.
Лежень — весільний обрядовий хліб, різновид колача. Проте Л. робили завжди овальним та великим — як із плетінки, так і з цілої довгастої хлібини. Зверху, подібно до короваю, прикрашали оздобами з тіста. Л. возили молоді до нової родини: молодий — для тещі, молода — для свекрухи. Ділили його на другий день весілля, а доти він лежав на столі перед молодими, чекаючи своєї долі (звідти, мабуть, і його назва). Л. найбільш характерний для Лівобережної України, частково для Півдня.
Шишки — весільне обрядове печиво, яке випікали з коровайного тіста. Розкачували смугу тіста й робили з одного боку насічки, зубці. Потім стрічку згортали, перевертали зубцями догори й «підперізували» качалочкою з тіста. Це й були Ш. Виготовляли їх і в інший спосіб — маленькими плетінками на зразок колачиків, у формі пташок чи булочок. Ш. оздоблювали коровай і лежень; ними дарували на застіллі гостей, яким не вистачало короваю, коровайниць, весільну челядь; ними запрошували на весілля. Ш. були чи не єдиною подякою молодої та молодого своїм дружкам і боярам. Отож, ідучи на весілля, гості несли з собою хліб, а верталися зі шматком короваю або Ш.
Терміни запозичено звідси
