Три дивні для мене речі

Вам доводилося танцювати з нареченою? Або бути облитою шампанським з ніг до поясу? Або ж споглядати, як ваш коханий лазить руками під спідницею у незнайомої дівчини? І хоч до останнього я ставлюся з повним розумінням, все одно прикольно нагадати про це своїй половинці. Зізнаюся, поки що цього не робила, залишила на потім. Так, на другому весіллі, було більш цікаво за рахунок відсутності родичів і більшої кількості обрядів. Дивно, але на другому весіллі, що було у Києві, не відламували коровай, його просто нарізали шматками свати і роздавали разом з горілкою усім гостям, щоб ті його скуштували і побажали молодим щастя. Чи дітей - то за смаком кожного. А хтось побажав кораблика долі.

По-своєму зворушливим був момент, коли знімали фату (як колись віночок), щоб пов'язати платок. До того ж, знімав фату наречений, хоч моїй сестрі знімала її мама, а одягала платок в обох випадках вже свекруха. Воно і зрозуміло. У нас ніколи при цьому наречену не садили на подушку, що відповідно, робили києвляни. Кожна дівчина по-своєму переживає цю мить, важко навіть уявити себе на їхньому місці, а ми, гості, лише спостерігаємо, от хто точно сприймає це найбільш трагічно, так це батьки (їхніми очима завжди все перебільшено).

Ніколи не любила цей звичай, він єдиний, що навіює смуток, про які сумні нотки можна казати під час найщасливішого дня? Напевно, варто позаморочувати голову з приводу того, як перетворити це дійство на свято, все ж таки, віддаєшся найблизкішій людині!

Знявши фату, молода дружина починає свій танок, приміряючи її на кожну незаміжню дівчину, починаючи з дружки. Теж доволі цікаво опинитися під убором тільки-но ставшої колишньою нареченої. Мені сказали, що пасує. Вірю. А мій, до речі, піймав підв'язку, що було головним завданням на весіллі. Тому і довелося вдягати її на ту дівчину, яка піймала букет. Та довго ламалася, соромилась чи просто "выделывалась", але тамада зламав її волю. Чому б інколи не пограти на публіку? Так би мовити, за правилами шоу.

Відрадою для усієї присутньої молоді було "гірко", яке дунало з нашої сторони практично кожні 5 хвилин, і це при тому, що випито з нашого столу було менш за всіх. Чесно, не хочу такого ж на своєму весіллі, не розумію таких показних вистав. Хіба що задати жару і показати всім, як треба цілуватись.

Щодо шампанського, то це терпіти довелося не мені, а тещі. Є такий звичай, зазвичай на другий день, чоловік вмиває ноги своїй тещі і взуває її у нову пару. Наш наречений-чоловік вирішив помити ноги солодким алкоголем, не заздрю їй, липнуло їй нове взуття.

Загалом весело було, от музика підкачала. Ну що? Треба ж було сказати своє "фє".

Неописана мною тема

Випало мені щастя бути дружкою на весіллі моєї сестри. Звичайно, я була горда від того, що призначили саме мене, а не якусь з її подружок, але першим моїм питанням було "що треба робити". І дивно: я пишу блог про весілля, збираю багато різних цікавих речей, а тут на тобі- не знаю про обов'язки дружки! Буває й таке. Можливо, це тому так вийшло, що я себе не уявляла у такій ролі. Тому і вирішила написати невелику статтю на дану тему. Одразу кажу, що поняття "дружки" використовується не лише у католиків, воно було пристунє ще в Росії (хоч там було 3 дружки хлопців), на Гуцульщині і на всіх інших регіонах України. Щоправда, не плутайте поняття "дружки" і "дружби", бо останнє теж використовується у весільній обрядовості. Щодо дружок: я думаю, зрозуміло, що це особа, що наближена до нареченої, яка повина слідкувати і за самим нареченим, щоб той не напився, і за іншими гостями. До того ж, дружка повинна приймати участь у всіх конкурсах. Звичайно, це не прописано у традиціях, проте навряд вам у якості дружок вдасться просидіти весь час за столом без уваги.

У більшості регіонів у 30-40-х роках молода ходила селом у святковому вбранні разом з дружками, потім разом з ними плели вінок, прибирали гільце, квітчали коровай і організовували дівочий вечір, приймаючи в ньому участь. Цікавий обряд мені трапився під час блуканням Інтеренет: на Бойківщині наприкінци XIX ст. молодих вмивали у відварі барвінку, який залишився після плетіння весільних вінків. Свашки (найближчі родичі молодої жіночої статі) і дружки після того одягали молодих у ще ніколи неношені сорочки, які відкладалися окремо для цього дійства.

Інші дійства і звичаї теж проходили за участю дружок, яких зараз може бути скільки завгодно. Я поки що прямо-таки запалала ідеєю бути дружкою і тому намагатимусь якамога більше привнести в організацію весілля, може то вже не такі й мої обов'язки, але ніхто проти не буде.

Плетіння гільця

Якщо ви цікавились звичаями про весілля за народними звичаями, чи просто уважно дивилися фільми, в яких зображувалися весілля в старовину, то напевно ви згадаєте гільце — вишнева гілочка чи соснове деревце, що прикрашене калиною, рутою, барвінком, позолоченими горіхами, маленькими свіками і барвистими стрічками і встромлене в хліб. Думаю, що так. Звичай цей належить Донеччині (чомусь так вказано в моєму джерелі, проте у гуцулів я теж бачила щось подібне, тільки зроблене зі звичайної гілочки сосни). Виготовляють його у суботу, а потім ставлять на кінець весільнього столу, де воно мало простояти протігом свята. По закінченню свята дружки розламували його по шматочкам гільця, що ще називають «дівуваннням». Гільце носило назву і «вільце», чи «Дивень», яке обгорталося тістом і випікалося в печі.

Гільце символізує дівочу красу, незайманість, вроду, молодість і означає прощання дівчини з дівочою свободою, з порою дівування. А сам звичай прикрашати гільце прийшло до нас з Німеччини, де прикрашали ялинку, як символ розквіту весняного дерева.

Приготування гільця мало релігійне обрамлення: хор дружок просив у Бога, святих, у батьків молодої та в усіх присутніх благословення розпочати вити гільце. Дівчата співали:

Ой у нас в селі нова новина:
Зацвіла в лузі калина.
не так у лузі, як на селі,
В молодої Марусі на столі.

Першими починали прикрашати гільце батьки молодої з верхівки, а слідом всі присутні у порядку віку та своятцтва. І увесь цей час хор співав ритуальні пісні про кохання молодої і молодого, про долю нареченої в новій рідні.

За час мого перебування в селі Шешори, (а це, як відомо, гуцульське село) я попитала місцевих про соснові деревця, що висіли у них на деревах і було обрамлене стрічками. Як виявилося, це означало, що в цьому домі протягом року було видано заміж доньку, тому після свята гільце вивішували на дерево. Крім того, ворота у двір теж прикрашалися гілками зі стрічками і не знімалися.

Благословення молодих

Після традиційної розмови про загублену куницю, як було в прикладі статті про сватання, виводять молоду, яка тримає у руках вінок, загорнутий у хустку. Молодий повинен низько вклонитися своїй коханій, у відповідь на що молода кладе вінок на голову обраного нею коханого. Але кладе вінок поверх шапки, адже з-поміж усіх присутніх лише молодий її не знімає. Тоді старости наказують молодим поцілуватися тричі. Після такого привселюдного поцілунку наречена дістає вишиту хустку і двічі нею махає і на третій раз пов'язує її на пояс.

Після цих урочистей можна благословити молодих. Дружка чи хатній староста молодої (не забуваймо, що сватання відбувається в хаті молодої) бере в одну руку свою палицю, здійнявши її вгору, а в другу руку хустку, що за її кінці мають триматись молоді. Після того він просить батьків молодої дати їм благословення. Тим часом молоді б'ють по три низьких поклони, а батьки дарують їм хліб, зложений з двох однакових буханців з'єднаних докупи, а також сніп жита, символ рродючості. Так вони бажають злагоди та щастя своїм дітям. Також у хату приносять з клуні чотири снопи і ставлять по кутах хати, це зветься покрасою. Під час благословення молоді повинні триматися за одну хустку!

А що найцікавіше: після танців та святкового вечора, мати молодої стелить обом ліжко, таким чином визнаючи право жениха залишитись з її донькою. Та я не думаю, що все так наївно. Адже молодий після такої ночі був практично зв'язаний по рукам і ногам, мов, якщо вже спав з донькою, то милий, тобі нема куди подітися, окрім як женитися! Дивує, наскільки ж поєднані були батьки і діти! Навіть у сучасності, що ніби втратила усі моральні принципи та цінності, мало хто б погодився з деякими звичаями, що колись були нормами, як наприклад, видання доказу цнотливості дружини, як приготування ліжка для молодих та багато чого іншого.

Українські гуляння

А тут трішки піде про організацію не тільки весілля, а й усіх інших свят, що святкувалися в Україні. Думаю, ніхто не знає і не підозрює про те, що в українців існувало поняття громади, розподілу певних обов'язків між, наприклад, дічатами і хлопцями. Цебто, були такі вельми специфічні для нашого часу, громадські органзації, які все ж таки, виконували чітко розподілені між собою обов'язки.

При вивченні шлюбних обрядів українців звертають на себе увагу існування громадських організацій як нареченої, так і нареченого. Парубки і дівчата становлять два товариства, кожен з яких мають свого вождя — отмана чи отаманку — які мають певну владу. Вони представляють свох громади, проводять усі справи, залагоджують сварки. Що теж дивно, кожна така організація мала свою касу, фонд по-нашому. Кошти звідки направляються на церковні потреби та на організацію розваг і сходин. Так що саме становить у собі парубоцька ті дівоцька громади? По-перше, хочу сказати, не можна було потрапити до товариства без згоди усіх його учасників. А до обов'язків парубоцької громади належали: організація колядок, цебто хор, що повинен виконувати Свят-вечір та на перший день Різдва (а пісні за своїм характером часто були поганські), після співів робили збори грішми та продуктами, частина з яких йшла на свічки до церкви, частина — на купівлю ласощів та горілки для бенкетів, орагнізація яких лежить вже на обов'язку дівчат. Також парубки повинні були вирубувати лід на річці у формі хреста на Водохреща. Дівчата мали організовувати нічні сходини, літом надворі, а зимою — в хатах. (вечорниці та досвітки). На гроші зі спільної каси купують свічки чи гас, крім того, кожна дівчина приносить з собою що-небудь із споживи. Коли дівчата починають працювати, то через деякий час з'являються хлопці з музикою та танцями. А натанцювавшись вдосталь — сідають до столу, проте отаман та отаманка до них не приєднуються, оскільки на них лежить обов'язок обслуговування гостей. А потім, усі засинають на імпровізованій постілі з соломи і засинають невиннним сном.

Загублене побажання щастя

На перший погляд така собі звичайна річ у побуті як скриня не повинна відвгравати велику роль у дитті дівчини, але ні, якраз все зовсім інакше. По-перше, скриня передавалася у спадщину від метрі до своїх дітей (цікаво, а якщо їх було декілька?). Але без скрині неможливо було існувати (шафи ж не було, тому замість старої виготовляли нову для матері і називалася вона бабською, що була набагато меншою за розміром, кована залізом по кутках, щоб багатство не втікало. На скриню молодої клали подушки, рядно, ліжники, а всередину — одяг, полотно та інші речі побуту. Сорочок повинно бути не менше семи на носіння і семи на держання, спідниць — чотри та чотри відповідно. А от заможніми дівчатами вважалися ті, у яких було аж сорок вишиванок, рушників і спідниць. А ззовні скриню розписували власноруч як хотілося, це була чиста імпровізація, створена навіть без ескізів, тому малюнки ніколи не повторювалися.

На нашій ненці Україні скрині декорували мотивами рослинного характеру, лише доповнюючи їх зооморфним зображенням, наприклад півня, курки з курчатами, пави, зозулі, були також і зображення козаків, дівчини з коромислом. Траплялися і геометричні малюнки: ромби, трикутники тощо.

Виконувалися скрині за спеціальним замовленням, обрамування являло собою гірлянди, бігунці з різноманітних квітів — рути, волошки, соняшника, півонії — листя, ягід, барвінку, розташованих в анфас. На вічку скрині малювали три листочки дуба, щоб молода подарувала молодому синочка.

А зараз такий звичай втречений, що ми передаємо у спадок? І що отримуємо від наших мам на взнак побажання щастя та щасливого сумісного життя? На жаль, такі традиції стали непопулярними, вони поступово ховаються від нас у павутинні віків, осідають на дно і муліють. Ех, прикро...

Народна мудрість

Наскільки ж багатий наш фольк на звичаї! Чим більше я дізнаюся про весільні традиції, тим менше мені хочеться їх всіх дотримуватися! Стільки дрібниць, вражаюча символічність та неповторність! Окрім сватання, заручин, розглядин ще й існують змовини (ніколи раніше про таке не чула). А проводились вони так: молодий приводить до молодої десять людей зі свого роду, батько молодої благославляє свою дочку кликати на змовини свій рід, а молодшого саджає за столи і пригощає. Потім сходяться парубки й подруги молодої. А молодий ставить могорич, а дівчина, його наречена, частує гостей.

Бялі хати молоді дічата співають пісню «Задумав дідочок», а парубки стоять гуртом:

Задумав дідочок в суботу женитись.
Ой, сів, думав-думав в суботу женитись.
старої не хочу, молода не піде.
Ой, сів, думав-думав, молода не піде.
А Хоч вона піде, то не ляже спати.
А хоч ляже спати, то й не обрнеться.
Ой, сів, думав-думав, то й не обрнеться.
А хоч обрнеться, то й не поцілує.
А хоч поцілує, обернеться, сплюне.
Ой, сів, думав-думав, то й не поцілує.
А хоч поцілує, обернеться, сплюне.
Ой, сів, думав-думав, обернеться, сплюне.
Ой, у тебе, діду, цапині борода,
Цапина борода, овечая похода.
Ой, сів, думав-думав, овечая похода.

Один парубок танцює з дівкою. Потім усі розходяться, а дівчата співають:

Прощай, прощай, Марусечко, сестра наша.
Ми не твої подружечки, ти не наша.
Вже не будемо під віконце підбігати,
Вже не будемо Марусечку викликати.

Отакі пісні співали, так що народна мудрість радить чоловікам не затягувати з одруженням, а то потім якщо і буде цілувати молда, то потім плюватися буде!

Скільки коштує наречена?

Як виявилося — доволі велика кількість людей не знайома з однією веселою традицією. Дозвольте представити цікавий сценарій викупу нареченої.

У домовлений час наречений разом зі свідком, сватами, бать ками і рідними під'їжджає до будинку чи під'їзду, де живе наречена.

Цей «весільний поїзд» зустрічає дружка (почесний свідок з боку нареченої), яка й організовує викуп нареченої.

Дружка: «Добридень, шановні! Дозвольте запитати, куди це ви такі веселі та щасливі, з такими гарними квітами?»

Наречений відповідає, що приїхав за своєю коханою.

Дружка: «Невже вона живе саме тут? Чи не помилилися? Коли так, то на який поверх треба піднятись і в яку квартиру зайти, аби відшукати ту дівчину, до котрої ви приїхали?»

Наречений відповідає.

Дружка: «Так! У цій квартирі справді живе роботяща, струн ка, добра красуня. Бачу жених ти показний і гарний, але й наречена наша нічим не поступається. А тому просто так ти до неї не потрапиш. Чи згоден ти пройти крізь вогонь, воду та мідні труби, аби ми змогли переконатися, що приїхав гідний наречений?»

Наречений погоджується.

Дружка тримає в руках зв'язані повітряні кульки, в кожній з яких — дівочі імена на паперових смужках.

Дружка: «Іспит перший. Чи підкаже тобі серденько, в якій кульці ім'я коханої?»

Наречений обирає кульку, дістає з неї папірець. Якщо на ньо му не те ім'я, він платить викуп, аж поки йому до рук не потрапить папірець з ім'ям нареченої. Після першого іспиту дружка дозволяє зробити кілька кроків уперед і знову дає завдання.

Дружка: «А чи любиш ти дівчину, до якої приїхав? А зможеш сказати це так голосно, щоб і вона почула? Щоб було справді голосно, попроси, хай тебе підтримають боярин, свати та інші гості. Скажіть гучно всі разом: «Катю, я тебе кохаю!»

Коли завдання виконано, нареченому і його супровідникам дозволяють зробити ще кілька кроків назустріч долі.

Дружка: «Молодець! Добре виходить! Та йдімо далі. У нас є одна картина невідомого художника. Чи зможеш ти розпізнати, яка з цих фігур — твоєї коханої?»

Один із вимірів на картині повинен відповідати параметрам нареченої. За кожну хибну відповідь наречений доплачує.

Дружка: «Який затятий юнак! Бачу, що ти чітко знаєш, для чого сюди приїхав. А чи можеш описати нам портрет твоєї нареченої? Якщо добре впораєшся з цим завданням, то, може, й отримаєш свою красуню».

Молодий розповідає всім, яка ж у нього гарна наречена. В цей момент виходить ряджена наречена (добре, якщо цю роль зіграє чоловік) і кидається до молодого зі словами: «Я ваша назавжди!».

Відбувається невеличкий експромт, у якому наречений мусить уточнити, що ця красуня — не його.

Дружка: «Якщо ти такий впевнений, що ця дівчина не твоя кохана, то нагадай нам про ту, котру кохаєш. Напиши, будь ласка, за допомогою грошових купюр ім'я нареченої».

На тарелі чи таці наречений викладає ім'я. Якщо наречена має дуже довге ім'я, то краще цей конкурс замінити.

Дружка: «Ну ось! Ми вже майже на місці. Ще одне випробування — і ти матимеш те, по що прийшов. (Дія від бувається під дверима, за якими сидить наречена.) У нас тут є миска, вона порожня. Поклади в неї те, про що наречена зараз мріє найбільше». (Наречений повинен сам стати у ту миску, бо молода в цю мить найбільше мріє про свого коханого.)

Дружка: «Ти гідно пройшов усі іспити, і тому шлях до на реченої відкритий. Поспішай до неї: вона вже зачекалася».

Наречений заходить до кімнати, в центрі якої на подушці сидить наречена (у кріслі чи на стільці), біля неї стоїть брат, котрий буде продавати свою сестру. Брат вимагає викуп, свати торгуються з нареченим. Коли ціна за «товар» задовольняє обидві сторони, молодий викупляє свою кохану, цілує її і вручає весільний букет.

Наречена пришиває на костюм молодому квітку, дівчата йдуть прикрашати весільний кортеж повітряними кульками і стрічками. Весільних сватів вдруге перев'язують рушниками (перший раз їх перев'язали на сватанні).

Свати припрошують усіх присутніх скуштувати чудодійно го напою, аби «змочити» гарну угоду між молодими. Відбувається невеличкий фуршет.

Після цього гості виходять на вулицю, батьки нареченої в хаті з іконами благословляють дітей на спільне подружнє життя.

Молоді виходять із дому, мати їх посипає з решета житом, цукерками і монетами. Гості збирають гроші й цукерки, а потім всі дружно вирушають до загсу. Наречені їдуть, як правило, в одному автомобілі, але нині актуально вирушати до загсу на різних машинах. Якщо у вашому регіоні весільні обряди зовсім не такі, ви можете замінити їх на ті, що традиційні для вас. Коли маєте багату фантазію, можна провести інші конкурси або ж замінити їх на ті, що подано нижче.

Головне, попередити нареченого, щоб він був готовий твор чо себе проявити, щоб усе сприймав з гумором і вдома зробив запас грошових купюр по 1 грн, 2 грн (приблизно ЗО грн як максимум).

І знову дещо про сватання

Оскільки наша країна велика, то і звичаїв у неї теж багато. І в кожному регіоні вони різні, нехай традиції схожі, але відмінності в регіонах спостерігаються. От на Закарпаті на сватанні дівчини сват розхвалював наречену такими словами: «Вона не жовтокоса, не чорноока, але така, як красна квітка, як золотий вінок, як коштовний камінь, як зоря на небі, як роса на сонці».

За звичаєм, дівчину завжди запитували прилюдно про згоду на шлюб. Але через свою скоромність дівчина не давала прямої відповіді на запитання хлопця (ну що поробиш, народний етикет!). У більшості випадків вона відповідала: »Як батько та мати, так і я«. Як вам така відповідь? Мені не подобається, але що поробиш — такі звичаї. старости, приймаючи з рук дівчини рушники, вклюнялися їй і дякували: «Спасибі батькові і матері, що свою дитину рано будили (мене хоч батьки і будили рано, але я не вставала) та доброму вчили. Спасибі й дівчині, що рано вставала, тонко пряла і хороші рушники придбала».

У деяких місцевостях молодих ставили на коліна на вивернутий кожух, щоб вони кланялися Богу і молилися. Коли батько й мати благословляють, то дівчина, перев'язавши старостів рушниками (знову повторюю: через праве плече під ліву), подає зарученому на тарілці крайку або самобрану хустку. Старости виймають із-за пазухи пляшку з горілкою, частують господарів та домовляються про час заручин.

Сватання на Слобожанщині

У народі кажуть: «Що не край — то звичай, що не вулиця — то обряд.» От наприклад, на Слобожанщині у двері палицею у двері староста не стукає, а лише пальцем тричі у віконце. А молодий залишився біля дверей. І така розмова велася на сватанні між старостами та господарем дому:

Староста 1. Добрий вечір господарям...

Староста2. І дітям їхнім.

Батько молодої. Добрий вечір!

Мати молодої. Добрий вечір!

Батько молодої. А що ви за люди й відкіля вас Бог приніс? Чи здалека, чи зблизька? Може, ви мисливці які, може, вольні козаки?

Староста 1. Ми люди німецькі. Ідемо з землі турецької. Раз дома, у нашій землі, випала пороша. Я й кажу товаришу: що нам дивитися на погоду, ходім лишень шукати звіриного сліду. От і пішли. Ходили, ходили й нічого не знайшли, аж гульк, а назустріч іде наш князь, підніма угору плечі і говорить такі речі: «Гей, ви хлопці, добрі мисливці! Будьте ласкаві, покажіть дружбу мені. Трапилась мені куниця, красна дівиця. Не їм, не п'ю і не сплю од того часу та все думаю, як її достати. Поможіть мені її спіймати».

Староста 2. От ми й пішли по слідах, по всіх городах, а все куниці не знайшли. От як у це село ввійшли, тут уп'ять випала пороша — ми вранці встали і такина слід напали. Звір наш та пішов у двір ваш, а з двору — у хату та й сів у кімнату. Тут і мусимо його піймати. Оце ж нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець.

Староста 1. Оддайте нашому князю куницю — вашу красну дівицю Кажіть же ділом, чи віддасте, чи нехай підросте?

Маруся колупає піч на знак згоди.

Батько молодої. Що ж ти доню нічого не відповідаєш, чи ти згодна, чи ні? Говори, а людей не держи.

Маруся. Що ж тату й мамо, воля ваша — віддавать чи не віддавать, а мені у вас довіку не жить.

Батько. Так, дочко, сама сватаєшся, а нам і не кажеш, а з чим ти підеш? Напряла? Наткала? Придбала? Чортового батька! А заміж посппіваєш (До старостів). Що ж, добрі люди, уведіть вашого молодого князя. Що там такеє, покажіть на лице. Чи ви, може, прийшли насміятися і тільки?

Староста 1. А як то можна насміятися? Ми люди прошені не на сміх, а казати діло. От вам і покличемо молодого. (До молодшого старости). Піди й гукни, де він є.

(Молодший староста вводить молодого)

Молодий. Добрий вечір!

Батько молодої. Ну, коли ти наш зять, прошу сісти. Так ось же що ми зробимо: хліб і сіль приймаємо, доброго слова не відцураємось, а за те, щоб ви нас не лякали, що ми передержуєм куницю — красну дівицю, вас пов'яжемо. Чуєш, дочко? Годі піч колупати — давай чим оцих молодців пов'язати, шукай рушники.

Маруся вносить два рушники й хустку на тарілці жениху. Старости перев'язують один одного через плече під ліву руку.

Староста 1. Спасибі свату, і свасі. і молодій княгині, що вона рано вставала і рушники пряла старостам. Візьми ж, батькова дочко, хустку і пошукай у молодого ребра. Ти за нього йдеш, а в нього, може, й ребра немає.

Маруся затикає хустку за пояс Михайлові. Усі троє кладуть на тарілку по грошу й ставлять могорич на стіл.

Староста 1. От і засватали ми вашу Марусю. Ось наш могорич, а ваша закуска.

Трохи детальніше про сватанння

Траплалися мені знайомі, які намагалися відгуляти весілля якамога наближено до традиційного українського і чомусь найвідповідальнішим та водночас найважчим моментом весільної обрядовості вони вбачали у сватанні (ну як же, треба ж обрати найговірливіших старост, щоб гідно «відвоювати» наречену у її батьків, поставало питання скільки треба тих сватів тощо). От і вирішила я трохи поритися в різних джерелах і дізнатися більше про такий звичай як сватання.

З 14 жовтня з свята Покрови Персвятої Богородиці починався сезон сватання, тому дівчата молилися:

Свята Мати Покровонько,
Накрий мою головоньку,
Хоч ганчіркою,
Аби не лишилась я дівкою.

Десь так під вечір вирушали старости до дому нареченої, взявши з собою хліб, пляшку горілку і обов'язково палицю, як ознаку особливої посольської місії вирушали до нареченої. Часто з ними йшли парубок зі своїм дружком. Один із старостів тричі стукав у двері або у вікно палицею та звертався до хазяїв із проханням впустити їх до хати ночувати, бо вони, мовляв, збилися з дороги.

Після того їх впускають у дім, старости (так ще називають сватів) дістають з торбинки хліб, цілують його та віддають господарю дому. Той також цілує хліб, кладе його на стіл і питає старостів: «Хто ви, молоді хлопці і куди прямуєте?» З цього моменту і починається сама вистава, розігрується цікавий захоплюючий діалог — старости, пребиваючи та доповнюючи один одного, починають оповідати небувалу історію, наприклад, ніби вони мисливці, гнали куницю та запримітили, що вона сховалася у цій хаті. У різних регіонах України ці історії різноманітні. Це може бути голуб, бичок, селезнь. Або старости називають себе не мисливцями, а кіпцями і просять продати товар. Дівчина в цей час мусить колупати піч-матінку — заступницю і порадницю.

Від того, що і як справно будуть оповідати старости, залежало дуже багато, тому сватами обирали в основному літніх, поважних людей, котрі добре знали обряд та вміли гарно говорити. Це найчастіше були хрещені батьки або родичі.

Заручини

Задовго до сватання відбувалися заручини — звичайно місяців за два-три. молода пара йшла до священника і домовлялися про шлюб. За 40 днів до шлюбу священник виголошував з амвона перші заповіді такого-то парубка і такої-то дівчини. Заповіді повторював тричі, щоб кожний, хто мав якісь претензії до майбутнього подружжя, міг виказати їх священникові. По перших заповідях у сім'ї нареченої проводли заручини за участю батьків і рідних обох — парубка і дівчини.

Часом батьки, виходячи з господарських розрахунків, заручали дітей ще в ранньому віці (так, було і в нас таке). Але найчастіше хлопець, умовившись з дівчиною, сповіщав про це своїх батьків і з рідним дядьком ішов у її сім'ю домовлятися. коли батьки дівчини згоджувалися на одруження, то домовлялися про час сватання. Якщо хлопець був з іншого села, батьки нареченої йшли на оглядини, щоб дізнатися, наскільки заможньо живе претендент у чоловіки їх доньки.

Передвесільний обряд: короткий огляд

Шлюбу або весіллю передувало тривале знайомство молодих людей: вуличні гуляння, вечорниці, досвітки. Співжиття до шлюбу заборонялося. У Центральній Україні по вечорницях залишалися ночувати в хаті «на полу» усі учасники цього дійства. Але! Хлопці та дівчата нічого собі не дозволяли такого, що дозволяють у наші часи. Повага до дівочої честі становила характерну рису українського сімейного побуту (ех...). Найкращим часом для весіль була осінь: з 15 серпня до 14 листопада (у нас на блозі вже писалося про бажані дні одруження). За законами народної етики починати весілля серед тижня вважлося непристойною справою, тому їх найчастіше проводили на вихідні або на свята, з приходом календарного свята Покрови.

От як оспівується передвесільний обряд в українській народній пісні:

Покровонько, Покровонько,
Покрий мені голвоньку,
Щоб я жінкою була,
Щоб мені весело жилось
З чоловіком молоденьким,
З дитятком весельньким.

Витоки звичаю викрадення

Думаю, всім відомо, що звичаї не є однаковими для усієї території країни, адже на ній проживають різні народи, а якщо ні - то принаймні, у кожного регіону є своє відмінності. Отож в цій маленькій статті я хочу торкнутися якраз такого звичая, як викрадення або умикання молодої. Він існує давно, ще з часів Київської Русі та правління Рюриковичів, а тоді населення теперішньої України складалося з різних племен, які часто дуже різнилися між собою своїми нравами. Як казали: "Місцевість впливає на формування менталітету та звичаїв", - так і було. Адже деревляни були народом грубим та варварським (пам'ятаєте, що вони зробили з князем Святославом?), а поляни навпаки - чистосердечним та щирим, гуцули завжди славилися своїм запальним характером тощо. Так от, як описують літописи, то поляни шанували своїх родичів, невісток, сестер, захищаючи рід. Женилися вони так: жених не шукав собі молоду, бо йому її приводили ввечері, а другого дня вже приносили те, що дають за неї. А от древляни не знали шлюбу і вкрадали дівчат, що ходили за водою. Це насильственний метод зародився у них ще з IX століття, більше того, у древлян практикувалася поліандрія (тобто свекр мав повне право на невістку), крім того, дозволені були кровні змішання.

А от сіверяни, радимичі та вятичі умикання того часу вже не було актуальним, а проводилося лише за згодою дівчини на зібраннях та іграх, що були подібні до «сатанинських танців». У літописах згадуються такі танці: «вони не складали шлюбів, але були втановлені гри між селами». Це підтверджує інший текст з Переясловського літопису: «радимичі, вятичі та сіверяне... не тримали шлюбів, але вони сходилися з усіх боків на гри помвж селами; серед танцю ставало авідомим, яка жінка чи дівчина має плотське хотіння до парубків; там взаїмно дражнили один одному почуття і серце глядінням очей, оголоенням певних частин тіла, грою численними поцілунками, закінчуючи пойняттям. Oдні закладали після того постійні зв'язки, а інших висміювали до самої смерті».

А поляне в той час практикували вже купівлю дівчат! Молодий вже не викрадав молоду, а приводив її до себе у дім у сопроводі товаришів після виконання певних релігійних церемоній. А після того, як він отримував ідтвердження цноти молодої, то відправляв до її своєрідний подарунок-ціну за збереження її цнти: хліб та пляшку горілки, що була прикрашена червоними стрічками та калиною — символом невинності молодої (підкреслюю: матеріальні докази прилучалися).

От такі маємо витоки цього звичаю. Усі вони є цілком логічними та зрозумілими. У той час традиції були ознаками розвитку суспільства, розвитку його свідомості. Адже сім'я нареченої усіляко захищала дівчину від невдачі, облаштували її майбутнє положення як дружини та матері, а звичай пред'являти доказ невинності, на мою думку, був покликаний зберегти здоров'я суспільства від хвороб.

Трішки звідси

Фата по українськи

В українському народному весіллі вінок відіграє ту ж роль, яку в інших народів відіграє біле покривало : «фата» по-російськи і «вельон» по-польськи. Це покривало повинно було охороняти молоду від «поганого ока». У нашому звичаї цю роль виконує вінок з «хрещатим барвінком», символом тривалого кохання.

Напередодні весілля у «дівич вечір« дівчата сходяться на останню вечірку до хати молодої. Там вони співають ритуальних пісень, виплітаючи весільні вінки. Першою від імені молодої (сама молода на весіллі не співає) співає старша дружка:

вийте, дівоньки, собі й мені
собі звийте з рути-мяти
мені звийте з барвіночку..

Зелений барвінок — символ тривалого кохання. Навіть куповані на базарі "київські" вінки перевивалися зеленим барвінком.

Приступаючи до плетіння вінка для молодої, дружки хором випрошують благословення.

в долину,дівчата, в долину
по червоную калину,
по хрещатий барвінок, -
молодій на вінок..
із руточки - дві квіточки,
благослови Боже,
і отець, і мати, -
будемо вінок зачинати!...

На західних землях України, вючи весільні вінки, дівчата співають:

щаслива Маруся в Бога,
стояли янголи у порога,
просили панянок, просили,
щоб їй віночок ізвили...

Коли молода вперше кладе на голову весільний вінок, тоді дружки співають:

ой, чи вогонь, чи полумен палає,
чи на Марусі золотий вінець сяє?
а на неї і матінка зглядає:
"ой, не зглядай, моя матінко, на мене -
не сходила я кращого вінка у Тебе.
Ой, не рік - не два, як ся Івась залицяв,
ой, він мені золотий вінок обіцяв...."

от мене й цікавить питання: чому наші дівчата, зважаючи на красу і весільного одягу, і вінків, відкидають своє, краще, нехтують традиційним українським шлюбом і перехоплюють чуже? (і так у всьому!)

ось ще пару слів про хустку:

«при сватанні дівчина перевязує руку парубкові на знак згоди бути його дружиною...»

У народному весільному обряді, поруч з розплітанням коси, стоїть обряд покриття голови молодої наміткою (біле полотнище з обох боків вишите червоними нитками). Намітку приносить мати молодої з комори.

Коли свашки, або мати (як де ведеться) підходять до молодої, щоб покрити її голову наміткою, лружки співають:

Марусю, догадайся,
повивати не дайся...

Молода слухає поради своїх дружок і захищається від намітки: борониться руками, плаче і тричі зриває з голови намітку, кидаючи її до порога. Хор співає:

покривальниця плаче,
покриватись не хоче,
серпанок - поганок,
віночок - коханок...

Намітка у весільному обряді зявляється ще й другий раз, коли мати зустрічає свого зятя. Староста і двоє бояр кладуть на тарілку калач, у якому є запечений перстень молодої. Потім один з них тримає тарілку з калачем, а двоє інших беруться зі кінці намітки. Староста виголошує привітання:

— Кланявся молодий молодій, бояри - дружкам, старости - старостам, музики - вухам, світилки - коцюбам, а цимбали - затикачам!

В цей час молода сидить у хаті на посаді, схилившись над столом. Свашки покривають її наміткою і кладуть на голову хліб та дрібку солі. На чернігівщині жартують: садять замість молодої іншу дівчину, прикривши наміткою. Старший боярин, помітивши це, дає дівчині гріш, щоб вона поступилася місцем молодій. Покривши молоду наміткою, свашки співають:

зробили-сь ми діло,
аж нам чоло впріло:
з коржа - паляницю,
з дівки - молодицю...

Діставши таким способом намітку на весіллі, заміжня жінка колись не розлучалася з нею ціле своє життя. Тільки коло хати та в будні дні на роботі була без намітки.

Викрадення молодої

У наш час існує така думка, ніби викрадення молодої нареченої належить лише до народів Азії чи Дального Сходу, але ні... Виявляється, на нашій рідній землі прижилися такі романтичні звичаї, які дозволили урізнгоманітнити фольклор та культуру українського народу. Як вияляється, фольклор повен різних і іноді дивниих, нехрозумілих звичаїв (наприклад, право дівчини обрати соі чоловіка), інша справа, що ми практично нічого не знаємо про них. Що це: проблема покоління, звуження світогляду чи загублення своїх коренів сказати важко. На мою думку, чим глибше занурюєшся в історію, тим більш рідним стає твій край, тим більш поєданим з ним ти себе відчуваєш, отож, про викрадення...

Весілля є одним з найбільш яскравих родинних свят, що поєднувало покоління і родини. Весілля в середовищі українців являло собою справжню урочисту драму, що супроводжувалася музикою, співами, танцями, іграми, набуваючи характеру народного свята. Все починалося зі сватання (рушників, словин, брання рушників, змовин), коли представники родів молодого й молодої домовлялися про весілля. Сватання з умиканням добре описане Левассер де Бопланом стосовно XVII ст.: «Хоч хлібороби вважаються кріпаками, одначе здавна користуються правом і свободою викрадати під час танку шляхетних дівиць, навіть дочок свого поміщика. Але при цьому моторність і спритність необхідні: викрадач неодмінно повинен вислизнути із здобиччю в сусідній лісочок і переховуватися там не менше 24 годин. Тільки тоді прощають сміливця, інакше пропала його голівонька». Єдиною умовою такого викрадання мала бути попередня згода самої дівчини.

Традиційне сватання, особливо поширене з XIX ст., відбувалося у формі переговорів послів молодого з батьками дівчини. Цей досить складний обряд вельми стисло описав Тарас Шевченко: «Покохавшись літо чи то два... парубок до дівчиного батька й матері посила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев'язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку».

Звідси

Весільний рушник

Якщо наречена захотіла сама вишити собі рушник на весілля, то в цій статті вона знайде багато необхідного для того, щоб знати як правильно його оформити.

Вишивати його треба з любов'ю і тільки власними руками! Оскільки це сакральне дійство, краще братися за вишивання вночі, щоб ніхто не бачив і якамога людей про це знали. Краще взагалі нікому не казати, обережніше з вузликами — їх не можна робити! Візерунок треба продумати детально, вклавши символічний зміст у нього, адже вишиваючи рушник — вишиваєш свою долю! Рушник обов'язково має містити дерево життя з птахами по обидва боки від стовбуру, що символізують міцність майбутнього шлюбу, птахи і заплутаний у візерунках хрест, хоча можна вишити його так, щоб було видно, також можна вишивати символи кохання та молодого подружжя — це калина, хміль, лілія, торянди.

Також рушник повинен бути вишитий на цільнотканному полотні, без обрізних країв, придбати таке полотно можна на ст. метро Либідська ТЦ Інтервал 4 поверх (Київ).

На весілля використовують один і той самий рушник, хоч за своє життя дівчина їх вишивала з десяток, щоб потім подарувати гостям на весіллі (це був єдиний можливий подарунок на весілля гостям).

Змінилося й ставлення до рушників: колись на нього ставали колінами, а зараз — ступнею.

Як дівчина сама себе заміж видає

А ще одним цікавим звичаєм в українців був такий, що дозволяв дівчині одружити на собі будь-якого сподобавшогося їй парубка! От уявляєте собі: пригледівся вам симпатичний хлопець, який не дуже й то звертає на вас своєї уваги, імені якого ви навіть і не знаєте! Але не біда: дівчина має право прийти до хати коханого (вибирається той час, о котрій цілком ймовірна присутність усіх родичів хлопця разом з ним самим) і фактично пропонує укласти з нею шлюб!

Про цей звичай мало хто знає, він практично ніде не описаний, але в його існуванні нема приводу сумніватися, адже такий самий звичай існує і в Болгарії, і називається він &laqou;пристанка», якщо не помиляюся, він існує й зараз в деяких селах Болгаріїї.

ідомий дослідник-фольклорист Боплан так описує даний маловідомий звичай: "Отже, там,- каже він,-всупереч порядкові та звичаям усіх народів можна бачити, як дівчата домагаються кохання від парубків, що їм сподобались; забобони, що існують серед них і що їх вони додержують дуже точно спричиняються до того, що дівчата досягають своєї мети, і більше певні в тому, що досягнуть, ніж парубки, коли ці останні зі свого боку иноді роблять заходи досягти того самого; ось як вони це роблять: закохана дівчина іде до хати батька хлопця (якого любить), вибираючи для цього такий час, коли сподівається застати там разом батька, матір та парубка (son serviteur), і каже, входячи до хати: "помагай-біг" (Pomagabog), що значить те саме, як сказати - благослови вас, боже,- бо це звичайне в них привітання, коли входять до їх дому; сидячи в хаті, дівчина вітає того, хто вразив її серце, в таких виразах: "Іване, Хведоре, Дмитре, Войтеку (Woitech), Микито,- цебто вона його зве на ймення одним з тих імен, що тут дуже поширені,- пізнаю по твому обличчю певну добродушність твою, що ти будеш керувати й любити свою жінку, а твоя цнотливість (vertu) дає мені надію, що ти будеш добрим господарем (Dospodarge); ці добрі якості твої спричинилися до того, що я тебе низенько прошу взяти мене за жінку"-сказавши це, вона звертається так само до батька й до матері, низенько просячи їх погодитись на шлюб; і коли вона дістає від них одмовлення чи якусь образу, що він ще дуже молодий і нездатний до шлюбу, вона їм відповідає, що вона не піде звідти доти, поки не звінчають її з ним, поки він та вона живі будуть; після цих слів дівчина намагається і стоїть на своєму, що вона не піде з хати, поки не досягне того, чого прагне; через кілька тижнів такого домагання батько й мати примушені не тільки погодитись, але також І намовляти свого сина дивитись на дівчину добрим оком, цебто як на дівчину, що має стати йому за жінку; так само і хлопець, бачучи, що дівчина стоїть на своєму, починає вважати її за ту, що колись стане господинею його волі, і тому уперто просить свого батька та матір дозволити йому кохати цю дівчину... І батьки мусять дати свій дозвіл, бо викинути дівчину з хати - це значило би образити весь її рід... а також вони не можуть використати в цій справі спосіб примусу чи сили, бо підпали б... гніву та карі з боку церкви, що дуже сувора в цих випадках..."

Отже, якщо ви смілива та відчайдушна дівчина, що поважає традиції предків, можете цілком скористатися правом пристанку!

Джерело

Викрадення молодої

Перейдемо до такого цікавого звичаю: умикання нареченої від нареченого. Цей обряд має глибокі корені, що сягає в далеку сивину століть. Цей звичай був поширений у слов'ян.

 

Умикання (rapt) молодої практикувалось ще дуже довго і що воно затрималось і до нашого часу, навіть як форма шлюбу в тому разі, коли батьки дівчини відмовляють віддати її заміж або, частіше, коли вони тільки удають, що не хотять її віддати, щоб цим уникнути всіх видатків на весілля, які завше бувають значні, та не обтяжувати незаможну родину. В надзвичайно цікавому опису українського весілля, що його зробив у XVI ст. Дав. Хитреус (Dav. Chytraeus) та який опубліковано в дуже мало відомій та рідкій книжці Ласіцького чи Лазіціуса (Lasitzki abo Lazitius), ми знаходимо таке оповідання Селяне України, каже Боплан (Beauplan), що одвідав цю країну в першій половині XVII століття, "мають право і привілей, у певних випадках, якщо вони це можуть, викрасти з танцьовних зборів дівчину, хоч би вона була й дочкою їхнього пана; але це треба зробити з такою зручністю і так влучно, щоб це цілком удалося (бо инакше він загине) і щоб селянин міг втікти до лісу...; якщо він зможе там перебути двадцять чотири години, захований так, що його не можуть знайти, то справу з умиканням дівчини (rapt) припиняють; якщо дівчина, що він її вкрав, хоче вийти за нього заміж, то він не сміє вже їй відмовити, не втративши за це життя... Викрасти дівчину силою, втекти з нею на очах зібрання і не бути зловленим - на це треба добрих ніг, це дуже тяжко, коли нема умови і згоди з дівчиною".

Джерело

З давніх часів

Ніхто ніколи не думав, чому так популярна фраза «тебя окрутили» (рос.) і звідки вона взялася? Часто у повсякденному житті усі хлопці та дівчата використовують це слово на взнак своєї перемоги над серцем коханого чи коханої не задумуючись над її змістом.

А насправді все просто: найбільш загальним символом одруження є коло. Існують такі звичаї, коли наречені обходять навколо дерева, дому, церкви, столу тощо, повертаються навколо себе. До того ж одруження наповнене предметними символами у формі кола – кільце, вінок, каравай.

За усіх часів форма каблучки була круглою, навіть у Древньому Єгипті саме округа форма вважалася запорукою нескінченного кохання. Ціна каблучки слугувала показником багатства та соціального становища нареченого. Так само, каблучка вважалася оберегом від злих духів.

У наш час ювеліри пропонують різноманітна види каблучок: масивні, з напиленням або ні, з маленьким діамантом або з перлиною, прикрашені різьбленням з білого золота, звичайні та водночас елегантні тоненькі, з гравіюванням та багато інших. Звичайно, можна і замовити на свій смак каблучку. Найкращим каменем для обручки вважається діамант. Ще у Древній Греції їх називали «сльозами богів». У міфології наконечники Купідона були зроблені саме з алмазів. У Середньовіччі вважали, що підсилити захисну дію каменю можна за допомогою золота (популярна псевдонаука алхімія). Носять каблучку на безіменному пальці лівої руки, адже саме там проходить, адже за повір’ям там проходить артерія до серця.