Викрадення молодої

У наш час існує така думка, ніби викрадення молодої нареченої належить лише до народів Азії чи Дального Сходу, але ні... Виявляється, на нашій рідній землі прижилися такі романтичні звичаї, які дозволили урізнгоманітнити фольклор та культуру українського народу. Як вияляється, фольклор повен різних і іноді дивниих, нехрозумілих звичаїв (наприклад, право дівчини обрати соі чоловіка), інша справа, що ми практично нічого не знаємо про них. Що це: проблема покоління, звуження світогляду чи загублення своїх коренів сказати важко. На мою думку, чим глибше занурюєшся в історію, тим більш рідним стає твій край, тим більш поєданим з ним ти себе відчуваєш, отож, про викрадення...

Весілля є одним з найбільш яскравих родинних свят, що поєднувало покоління і родини. Весілля в середовищі українців являло собою справжню урочисту драму, що супроводжувалася музикою, співами, танцями, іграми, набуваючи характеру народного свята. Все починалося зі сватання (рушників, словин, брання рушників, змовин), коли представники родів молодого й молодої домовлялися про весілля. Сватання з умиканням добре описане Левассер де Бопланом стосовно XVII ст.: «Хоч хлібороби вважаються кріпаками, одначе здавна користуються правом і свободою викрадати під час танку шляхетних дівиць, навіть дочок свого поміщика. Але при цьому моторність і спритність необхідні: викрадач неодмінно повинен вислизнути із здобиччю в сусідній лісочок і переховуватися там не менше 24 годин. Тільки тоді прощають сміливця, інакше пропала його голівонька». Єдиною умовою такого викрадання мала бути попередня згода самої дівчини.

Традиційне сватання, особливо поширене з XIX ст., відбувалося у формі переговорів послів молодого з батьками дівчини. Цей досить складний обряд вельми стисло описав Тарас Шевченко: «Покохавшись літо чи то два... парубок до дівчиного батька й матері посила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев'язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку».

Звідси