Трохи детальніше про сватанння

Траплалися мені знайомі, які намагалися відгуляти весілля якамога наближено до традиційного українського і чомусь найвідповідальнішим та водночас найважчим моментом весільної обрядовості вони вбачали у сватанні (ну як же, треба ж обрати найговірливіших старост, щоб гідно «відвоювати» наречену у її батьків, поставало питання скільки треба тих сватів тощо). От і вирішила я трохи поритися в різних джерелах і дізнатися більше про такий звичай як сватання.

З 14 жовтня з свята Покрови Персвятої Богородиці починався сезон сватання, тому дівчата молилися:

Свята Мати Покровонько,
Накрий мою головоньку,
Хоч ганчіркою,
Аби не лишилась я дівкою.

Десь так під вечір вирушали старости до дому нареченої, взявши з собою хліб, пляшку горілку і обов'язково палицю, як ознаку особливої посольської місії вирушали до нареченої. Часто з ними йшли парубок зі своїм дружком. Один із старостів тричі стукав у двері або у вікно палицею та звертався до хазяїв із проханням впустити їх до хати ночувати, бо вони, мовляв, збилися з дороги.

Після того їх впускають у дім, старости (так ще називають сватів) дістають з торбинки хліб, цілують його та віддають господарю дому. Той також цілує хліб, кладе його на стіл і питає старостів: «Хто ви, молоді хлопці і куди прямуєте?» З цього моменту і починається сама вистава, розігрується цікавий захоплюючий діалог — старости, пребиваючи та доповнюючи один одного, починають оповідати небувалу історію, наприклад, ніби вони мисливці, гнали куницю та запримітили, що вона сховалася у цій хаті. У різних регіонах України ці історії різноманітні. Це може бути голуб, бичок, селезнь. Або старости називають себе не мисливцями, а кіпцями і просять продати товар. Дівчина в цей час мусить колупати піч-матінку — заступницю і порадницю.

Від того, що і як справно будуть оповідати старости, залежало дуже багато, тому сватами обирали в основному літніх, поважних людей, котрі добре знали обряд та вміли гарно говорити. Це найчастіше були хрещені батьки або родичі.